Як працюється українським винахідникам за ринковою формулою «мало придумати — треба продати» розповідає інженер, патентознавець і раціоналізатор
Україна здатна на якісні ідеї, які можна продати, залишилося тільки, щоб і держава, і бізнес звернули увагу на цей високоприбутковий ресурс економіки. І, можливо, фраза, сказана моїм співрозмовником наприкінці нашої зустрічі — «Ми все одно не здаємося!», залишиться коли-небудь для української науки в минулому.
Термомодифікатор
На рахунку Володимира Савицького більше сотні винаходів. Один із них, найперспективніший щодо економічного майбутнього, чекає на свого солідного інвестора.
Володимир Миколайович придумав просту конструкцію міні-установки для термомодифікації деревини, розраховану на одночасне сушіння 1—2 кубометрів сировини. Протягом трьох-чотирьох днів вона піддається температурній обробці (близько 250°С), втрачаючи при цьому майже всю вологу й органіку, що не випалюється, а полімеризується, тобто перетворюється на деревну пластмасу. У результаті дерево набуває нових властивостей, таких необхідних для будь-якого будівництва, особливо в приморській зоні. Наприклад, зниження в 4—5 разів гідрофільності (здатності вбирати вологу). Через перепади вологості й температури таку деревину вже не «поведе»: стабільність форм збільшується в 10—15 разів у порівнянні з неопрацьованою сировиною.
Крім того, оскільки живильне середовище для розмноження грибка й мікроорганізмів знищено, таке дерево не гниє, а його довговічність зростає в 15—25 разів. Термомодифікована деревина давно популярна в Європі, сьогодні її частка становить близько 70% західного ринку. З неї роблять вікна й двері, які замінили екологічно небездоганні пластикові пакети. Її виробництво є і в Росії, і в Україні, однак промислові установки потребують значних капіталовкладень — близько півмільйона євро.
— Те, що я хочу реалізувати, ніхто досі не здогадався зробити, — говорить Савицький. — Установка зовсім проста — ніяких вакуумних насосів тощо. Фактично крім вентилятора, нагрівача-тена й, умовно кажучи, сепаратора, що відокремлює вологу з повітря, у ній нічого більше нема. Оптова ціна такої міні-установки — приблизно 14—20 тисяч доларів. Однак успішно реалізувати цей проект у країнах СНД можливо тільки на російському ринку. Сьогодні ця країна виробляє близько 19 мільйонів кубометрів пиломатеріалів на рік. Причому більшу частину сировини дають невеликі пилорамні підприємства. Якщо поставити в такому цеху нашу міні-установку, яка нічого, крім електроенергії, не споживає, то можна кожні три-чотири дні одержувати близько 500 доларів додаткового доходу. Тобто продавати не напівфабрикат за низькою ціною, а дорогу термомодифіковану деревину.
Володимир Савицький шукає інвестора, готового вкласти в розроблення проекту близько $100 тис. На створення дослідного зразка й патентування треба приблизно 10 місяців, але на фініші, за розрахунками винахідника, інвестор зможе одержувати не менше $50 млн на рік.
Утім, ця вигідна, на думку розробника, науково-технічна пропозиція може залишитися на папері, адже для її реалізації потрібні специфічні й дуже дефіцитні умови.
— Як правило, для втілення в життя такого проекту потрібна людина не просто із грошима, а така, що має вплив у певних колах, — говорить Савицький. — Адже так просто в Росії на цей ринок деревини ніхто не пустить. Зрозуміло, що розробити сьогодні можна все що завгодно, а от упровадити — проблема. Зрештою тобі кинуть палки в колеса й просто змусять продати цей патент.
Дайте нам проблему!
У журналі «Навколо світу» автор побачив інформацію, яку вітчизняному бізнесмену треба знати, напевно, зі шкільної лави. Виявляється, близько 70% науки в таких високорозвинених країнах, як Англія та США, а також у економіках Індії й Китаю, які швидко розвиваються, фінансує не держава й різні фонди, а приватний бізнес. Очевидно, інвестиції в торгівлю новими технологіями, новими ідеями й товарами — це надприбутковий бізнес на світовому ринку, у якому українська економіка поки, на жаль, не бере участі. Подивіться хоча б на прилавки побутової електроніки — усе це продукт іноземної думки. Ми що, стали дурніші?!
— Я, чесно кажучи, уражений, — говорить патентознавець Володимир Савицький. — До 30% дурості везуть нам із заходу. Дурості, яку ніхто не здогадався перевірити. Адже для впровадження нової розробки треба пройти дуже важкий шлях, яким не завжди й не скрізь йдуть. Якщо ти робиш щось нове, якщо плануєш запускати це як бізнес, у десятках і сотнях тисяч екземплярів, то треба дуже серйозно все перевірити. І тільки коли ми знаємо, що «витрусили» з розробки всі недоліки, то можна бути впевненим, що ця річ буде економічна й працездатна.
Ідей у наших винахідників багато, але щоб дати життя винаходу, треба або вкласти свої гроші (а їх нема), або шукати інвестора. Як не парадоксально, українському бізнесмену легше купити готову технологію, а не замовляти вітчизняній науці більш дешеве рішення, яке обіцяє мільйонні прибутки. Однак відомо, що в Україну імпортують технології десятилітньої давнини, а нові розробки ніхто не продасть, бо вони приносять великі гроші.
— Чому б нам не працювати за західною схемою: з’явилася на підприємстві проблема, яку треба розв’язати, і ставлять завдання перед фахівцями?
— Саме так, де ці проблеми? Те, що нам, винахідникам, цікаво, ми й самі робитимемо. Але ж ми можемо вирішувати фактично будь-яке завдання — тільки дайте нам проблему й відповідне фінансування, а фахівців у нас досить.
От раніше на підприємствах були так звані темники, або тематичні плани, у яких повідомлялося про всі труднощі й потреби заводу. Це настільна книга для будь-якого раціоналізатора й винахідника, адже він бачив, які ідеї мають попит. Не просто щось сам собі придумав, а розв’язав конкретне завдання. Швидше за все, сьогодні має бути створений сайт, на якому замовник міг би повідомляти професіоналів про свої технічні проблеми.
До речі, у сфері винаходів кожен може зайнятися наданням маркетингових послуг. Наприклад, вам відома проблема, є замовник розробки. Ви знаходите виконавця, укладаєте договір і легально одержуєте мінімум 5% від вартості розробки за маркетингові послуги.
— Можете «накреслити» портрет сучасного українського винахідника?
— Якось давно ми з колегою пішли на зустріч із депутатом і представилися там винахідниками. «Як, вони в нас ще не вимерли?!» — щиро здивувався слуга народу. Скільки гнобили їх, а й в таких умовах українські винахідники все ще працюють.
Як патентознавець я багато бачив своїх колег-винахідників. Для кожного з них його дітище — найкраще, незважаючи ні на що. І з вічними двигунами приходили, кидали в мене окулярами, мовляв, не розумієш ти нічого, та все що завгодно було. Але взагалі винахідники — самобутні люди, і я, чесно кажучи, радий, що працюю в цій галузі, самому цікаво… Тим більше, що я керівник винахідницької лабораторії Малої академії наук школярів Криму «Шукач», де ми разом з юними талантами одержали на свої розробки понад 50 патентів України.
А якщо конкретно про українських винахідників, то приблизно відсотків тридцять із них— мрійники, ще відсотків 25 — непрофесіонали, які придумали щось, але в цій галузі більше нічого не знають, не цікавилися й глибоко не копали. Ну а перше питання на прийомі в патентознавця: чи не вкрадуть?
— А це серйозна небезпека?
— Як правило, винахідника просто грабують. Звичайно, не патентознавця, а переважно на стадії впровадження. Таких випадків багато. Наприклад, наш чудовий винахідник Олександр Іванович Блискунов, який розробив на початку дев’яностих метод подовження кінцівок імплантованими дистракційними апаратами. Крутилися навколо нього ізраїльтяни й американці, і все намагалися просто нагло обдурити, хоча він на той час був доктором наук, заслуженим винахідником СРСР. Фотографували, розбирали до гвинтиків його апарати, але користуватися ними все одно не могли. А в нього, незважаючи на нескладну конструкцію, були свої ноу-хау, без нього цю операцію ніхто нормально зробити не міг. І звідусіль ці фірмачі з обіцянками: от завод створимо, клініку відкриємо. Їздив він так кілька років, але дуже рано пішов з життя. Це був технічний і медичний геній. А якби на нього звернула увагу держава, які гроші можна було б заробляти на медичному туризмі!
Тримач для стаканчика
До речі, одна зі свіжих ідей Савицького призначена для Євро-2012. Адже під час проведення чемпіонату буде використана величезна кількість одноразових стаканчиків. Тримати їх незручно, а якщо напій гарячий — боляче. Та й від холодного напою споживач має неприємні тактильні відчуття, а як трохи стиснеш пластиковий «келих» — пиво вже виливається. Володимир Миколайович одержав близько 20 патентів на різні конструкції «Тримач одноразових стаканчиків».
Рішення досить прості: щоб уявити одне з них, треба зрізати верхню половину звичайного пластикового стаканчика, перевернути її й вставити в неї цілий стаканчик. Чекають на патентування ще декілька чудових технічних і дизайнерських рішень із цієї теми. Тримачем зацікавилися кілька замовників, адже винахід обіцяє велику вигоду: на ньому можна помістити символіку чемпіонату й рекламу. Із приводу фінансування проекту думали, що витрати будуть мізерними. Але, як виявилося, для впровадження цієї ідеї й одержання повноцінного результату треба вкласти 300—350 тис. грн строком на 6—8 місяців.
